В І А

Вокально-інструментальні ансамблі або ВІА, як жанр в Україні почали з'являтися в другій половині шестидесятих. А причиною тому, як не дивно, «Оркестр клубу розбитих сердець сержанта Пеппера», який розділив всіх адептів біг-біту на два ворогуючих табори - прихильників більш складної музики, що тоді ж почала називатися ROCK, та любителів більш легкої популярної музики. Останні на початку семидесятих і були творцями перших професійних Вокально-Інструментальних Ансамблів. Репертуар ВІА «літувався» (тобто затверджувався) художніми радами філармоній і відрізнявся специфічною еклектикою - зазвичай починалися концерти комсомольсько - патріотичними піснями, що змінювалися біт-обробками народних пісень (інколи народів світу). В середині концерту музиканти грали найскладніші приджазовані опуси - щоб показати свою майстерність (з обов'язковим довгим соло на барабанах :-) Далі йшли знайомі всім з радіо і ТБ модні шляґери і закінчувалися концерти парочкою закордонних хітів (інколи навіть і хард-рокових). Ще одною ознакою ВІА була велика кількість вокалістів, які виконували всього по кілька пісень за концерт - указом Міністерства культури від 1973 року право на одне відділення концерту мали тільки лауреати всесоюзних та міжнародних конкурсів або заслужені артисти. А право на два відділення мали тільки народні артисти, та й то далеко не всі.¹ Ще одною причиною великої кількості учасників було те, що дозволявся тільки визначений процент зміни складу ВІА - інакше доведеться літувати програму і отримувати дозвіл на гастролі заново.² А так ансамблю, на тривалому гастрольному маршруті вдалині від дому, легше не помітити «потерю бойца». На початку дев’яностих минулого століття ВІА поступилися місцем більш компактним (і комерційно рентабельнішим) фанерним поп-групам, які проте «виконували» власний незалежний репертуар.